Актуалізовано АТО. Українські міста для всіх чи тільки для обраних?

Але чи можливо це в сьогоднішній Україні? Чи є у нас умови для якнайшвидшої адаптації цих людей?

Відповідь очевидна. Так, у Києві лише 4% об'єктів інфраструктури доступні, а кількість людей, яким не комфортно пересуватися містом, становить 55% – тобто практично кожен другий житель столиці.

Мова йде не тільки про осіб з інвалідністю, яких в Україні 2,7 мільйонів, а й про мало мобільні групи громадян – вагітні матусі – 1,5% від населення, батьки з коляскою – 1,5%, більшість з пенсіонерів за віком, яких загалом 14 мільйонів, більше двох мільйонів дітей-дошкільнят, люди з тимчасовою інвалідністю, 1,5%.

Крім того, 35% людей у віці 60-70 років мають ту чи іншу інвалідність внаслідок вікових змін, а після 80 років – кожна друга людина.

Якщо мову цифр перекласти на особисті відчуття, то чи не кожен з нас має "мало мобільного" родича, сусіда, колегу, однокласника. А чи не кожна жінка проходить через вагітність. І кожен з нас був дитиною і стане людиною похилого віку.

Тобто проблема доступності стосується кожного з нас.

Однак міста, селища, будинки й окремі помешкання створені начебто тільки для молодих і рухливих. Адже скрізь нас оточують необлаштовані підземні переходи, круті сходи, високі бордюри, важкі для відкриття двері тощо.

І що робити з цим?

Чи може цими сходами комфортно піднятися чи спуститися мама з коляскою, людина похилого віку – не кажучи вже про людину на візку?

Зважаючи на повсюдну недоступність, ми маємо терміново починати створювати такі умови, за яких усі люди, незалежно від фізичних можливостей, віку, ваги тощо, могли бути повноцінними членами суспільства, робити внесок у національний прибуток та гідно забезпечували себе матеріально.

Нам потрібні доступні міста, якими можуть вільно пересуватися усі.

Нам потрібний доступний низькопідлоговий транспорт, доступні банківські відділення, аптеки, лікарні, школи, університети, будинки, вулиці без підземних переходів тощо.

Однак радянська доба залишила нам недружню інфраструктуру, яка унеможливлює реалізацію прав людей.

В Європі при проектуванні та будівництві керуються Хартією прав людини.

Тобто кожен архітектор, який проектує будинок, ставить собі питання – хто в ньому буде проживати і чи, наприклад, сходами зможуть скористатися усі? І дуже часто варто зробити пологий вхід, доступний для всіх, без сходів, і обов'язково широкий ліфт.

Вулиці, кафе, музеї, церкви облаштовані для всіх людей. І звичне явище побачити на вулицях та в інших громадських містах людей на візочках, які можуть самостійно пересуватися, працювати, зустрічатися з друзями, ходити в кіно та робити всі звичні справи.

В Україні ж на вулицях міст ми майже взагалі не бачимо людей з інвалідністю, оскільки середовище створило їх "невиїзними" – закритими в своїх оселях, відмежованими від спілкування з іншими людьми.

Така була державна політика: комунізм мають будувати фізично здорові люди, а інших начебто і не існує.

Але в усьому світі вже після Другої Світової війни, коли в результаті поранень і важких каліцтв багато людей отримали інвалідність, постало питання: людина з інвалідністю – це лише споживач, якого необхідно утримувати пенсіями, пільгами – чи повноправний член суспільства, який здатний робити власний внесок у розвиток суспільства?

Відтоді й розпочався рух на захист громадянських прав людини та визнання інвалідності як особливості людини, яку необхідно враховувати, як, наприклад, зріст, вагу тощо.

Таким чином у світі відбулася еволюція поняття інвалідності.

Якщо в медичному або реабілітаційному підході маємо лише "пацієнта", то в соціальній моделі людина з інвалідністю розглядається як повноправний член суспільства, особливості якого мають бути враховані при організації довколишнього середовища.

Згідно із Конвенцією про права людей з інвалідністю, яку Україна ратифікувала 2009 року, інвалідність виникає внаслідок зіткнення з перешкодами, які ускладнюють пересування, орієнтування на місцевості й комунікацію. Усунення цих перешкод, тобто коли людина отримує можливості дбати про себе самостійно, дає підстави для нівелювання інвалідності.

Знаменно, що багато людей саме з інвалідністю становлять гордість України і можуть бути взірцем для інших.

Красномовний приклад – наші параолімпійці і дефлімпійці, які за роки незалежності України своїми спортивними досягненнями вибороли суспільне визнання соціального значення фізкультурно-спортивного руху й необхідності його державної підтримки.

За оцінками Міжнародного параолімпійського комітету, темпи розвитку параолімпійського руху в Україні зараз є найвищими в Європі. Від дебюту національної збірної України на Десятих літніх Параолімпійських іграх в Атланті (1996, 1 золота, 4 срібні, 2 бронзові) до останніх сочинських (5 золотих, 9 срібних, 11 бронзових медалей), які відбувалися в умовах надзвичайної політичної напруги через військову агресію Росії – спостерігається динаміка в усіх без винятку видах спорту.

Сьогодні Україна переживає надзвичайно складні, драматичні сторінки своєї історії. Але з точки зору становлення її як самостійної, сучасної держави і розвитку громадянського суспільства, маємо передумови для змін на краще. І

тому нам нарешті треба позбутися радянського спадку й докорінно змінити державну ідеологію ставлення до людини й, зокрема, людини з інвалідністю.

Йдеться про те, що в основі планувальних, проектних розробок має стати Людина.

Розбудова оновленої України й означатиме усунення всіх обмежень для людей з інвалідністю з метою створення умов для їх повноцінної участі у громадському, політичному, культурному житті, включаючи інформатизацію, комунікацію, освіту, професійну орієнтацію і підготовку, охорону здоров'я, соціальний та правовий захист, зручний транспорт, комфортне життєве середовище, активне життя у складі місцевих громад.

Для цього маємо терміново переходити до проектування й реалізації проектних розробок на засадах Універсального Дизайну.

Цей підхід означає, перш за все, докорінну зміну уявлень – від питань доступності і пристосованості будівель до створення максимально зручних просторів для всіх людей, незалежно від віку, фізичних чи когнітивних можливостей, без потреби в застосуванні допоміжних засобів. Цей підхід є сприятливим не лише для людей з інвалідністю чи похилого віку, а й корисним для інших – у результаті чого задоволені всі.

Наприклад, відсутність сходинок перед входом надасть зручності як людині з порушеннями опорно-рухового апарату, так і жінці з дитячою коляскою чи людині з транспортною валізою; ширші двері виявляться комфортнимиі для людини в інвалідному візку, і для особи, що несе громіздкі речі.

Широкі турнікетив метро дуже підходять не лише "візочникам", а й пасажирам з дітьми, великими сумками тощо. Крім того, пропускна спроможність чотирьох широких турнікетів є більшою, ніж п'яти вузьких. І таких прикладів можна наводити безліч.

Отож,Універсальний Дизайн означає проектування архітектурного середовища, окремих будівель і споруд, транспортних засобів загального користування, речей, технологій, інформаційних видань чи засобів надання інформації й комунікації таким чином, щоб ними могли користуватися найширші кола населення, незважаючи на їх можливі функціональні обмеження.

Універсальний Дизайн – це "дизайн для всіх", або "інклюзивний дизайн", це будь-який вид дизайну під кутом соціальної гармонії. Це процес, який починається з усвідомлення замовником і проектувальником власної соціальної відповідальності за врахування змін, які стосуються кожної людини протягом життя, за орієнтацію на розмаїття потреб, спроможностей і досвід користувачів.

Докладніше про 7 принципівУніверсального Дизайнуможна почитати тут.

Варто зазначити, що для реалізації засад Універсального Дизайну по всій Україні є всі необхідні передумови й напрацювання.

У Конституції та ряді нормативних документів законодавчо закріплено право громадян з інвалідністю на участь у громадському житті, доступі до інформації, освіти, медичних послуг, працевлаштування, дозвілля тощо. 2009 року Україна ратифікувала Конвенцію ООН "Про права інвалідів", опрацьована Державна цільова програма "Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів" на період до 2020 року".

Дієво впроваджується в Україні  спільна програма ПРООН, ЮНІСЕФ, ВООЗ, МОП, Мінсоцполітики України та Національної асамблеї інвалідів України "Сприяння інтеграційній політиці та послугам для людей з інвалідністю в Україні", метою якої є подолання існуючих бар'єрів, які обмежують рівний доступ до послуг і об'єктів, призначених для широкої громадськості.

За безпосередньої участі представників громадських організацій інвалідів розпочали свою діяльність комітети доступності.

У наявності опрацьовані державні будівельні норми на проектування та реконструкцію житлових та громадських будинків, споруд з урахуванням можливостей людей з обмеженими фізичними можливостями, функціонально-планувальні елементи, земельні ділянки, а також на вхідні вузли, комунікації, шляхи евакуації, житлові приміщення, обслуговування, робочі місця, інженерне й інформаційне обладнання тощо.

Однак, мабуть, найголовніше те, що на сьогодні ми вже маємо патріотично налаштований та молодий ресурс – нове покоління талановитих архітекторів та дизайнерів, які прагнуть до виконання суспільно важливої роботи.

За роки незалежності в Україні розбудовувався добробут лише незначної кількості можновладців, тому й маємо глянцеві "межигір'я", яких соромляться навіть його творці, не бажаючи оприлюднювати своїх імен.

Більшість фахівців довго і терпляче чекає на можливість долучитися до масштабних робіт зі створення життєвого середовища, гідного людини, тобто до виконання своєї громадянської місії.

Ми маємо унікальні шанси змінити нашу країну на краще, позбутися руїни й створити іншу Україну, за яку віддали життя герої Майдану і якою будемо пишатися всі. Універсальний Дизайн у цьому контексті виступає як дієвий інструмент, який необхідно задіяти сповна.

Однією з головних проблем, яку належить подолати, є проблема розпорошеності зусиль. Тільки виконавців "Національного плану дій з реалізації Конвенції про права інвалідів людей з інвалідністю" понад двадцять, серед них: Мінсоцполітики, Мінрегіонбуд, Мінінфраструктури, МОЗ, МОНмолодьспорт, Мінкультури, МВС, МНС, Міноборони, Мінюст, Державна служба з питань інвалідів та ветеранів, Держкомтелерадіо, Держстат, Держархбудінспекція, НАН, НАПН України.

У найближчій перспективі–децентралізація влади, масштабна реформа при збереженні єдності і унітарності України, яка передає в області, міста та райони найширший обсяг повноважень і грошових ресурсів, необхідних для розвитку регіонів. У першу чергу,це торкнеться охорони здоров'я, комунальної сфери.

Місцева специфіка враховуватиметься і в питаннях освіти, культури, містобудування й архітектури. Мери та місцеві ради обиратимуться з уже розширеними повноваженнями. Тобто на рівень громад передається вирішення багатьох питань.

Істотно актуалізуються проблеми розвитку громадських просторів, тобто міських просторів, які належать громаді міста й можуть використовуватися громадами та спільнотами для задоволення своїх потреб без обмеження прав і свобод інших містян.

Громадські простори пострадянських міст непривітні, малофункціональні, некомфортні для перебування, недоступні для людей з обмеженими фізичними можливостями.

Розвиток площ, вулиці, парків, пішохідних алей, скверів, набережних тощо, які городяни використовують для прогулянок, відпочинку, зустрічей та спілкування, має стати важливим пріоритетом міської політики.

Йдеться саме про ті місця, де люди відчувають зв'язок з містом та іншими людьми і які мають містити засоби, що надають можливості для соціалізації, самореалізації та рекреації городян, надаючи рівні можливості різним групам населення.

Місцеві громади не повинні залишилися сам-на-сам зі своїми проблемами. Тому необхідно всі ініціативи й напрацювання щодо впровадження універсального дизайнуоб'єднати в загальнодержавну інституцію нового покоління – скажімо, "Національний центр Універсального Дизайну".

Нова інституція має виконувати інформаційні, комунікативні, експертно-консультаційні функції, надавати методичні рекомендації тощо громадам, фахівцям, владним структурам, підприємцямта іншим дієвцям.

Адже насправді впровадження Універсального Дизайну по всій Україні можливе лише за умов налагодження ефективної взаємодії й співпраці громади, влади, фахівців і бізнесу.

Наталія Кондель-Пермінова,
завідувач відділу архітектури і дизайну Інституту
проблем сучасного мистецтва Національної академії
мистецтв України, кандидат архітектури,
спеціально для УП.Життя

Джерело: http://life.pravda.com.ua/