Львів не для всіх: 7 критеріїв доступності
Універсальний дизайн — це концепція, що передбачає проектування міського середовища так, аби ним могло користуватися якнайбільше людей. В тому числі люди з особливими потребами. У нашому місті окремі заклади добудовують пандуси, ремонтники понижують деякі тротуари. Але вбиральні для людей на візку чи спеціальні ліфти у будівлях – радше виняток, ніж правило. Tvoemisto.tv розпитало в експерта, як критерії універсального дизайну реалізуються у Львові.
«Універсальний дизайн – гадаю, у нас про це думали не надто часто, хоча є навіть нормативи, яких треба дотримуватися в проектуванні, щоб забезпечити доступність для людей з особливими потребами, і ця категорія розширилася: стала включати дітей, старших людей, вагітних жінок, а не лише людей з фізичними вадами, як було раніше», – вважає архітектор Ольга Криворучко.
На її думку, зараз у Львові питанням доступності приділяють значно більше уваги, ніж років п'ять чи десять тому, але загалом картина не надто позитивна.
«Зараз багато в яких місцях влаштовуються пандуси – це добре. Але зле, що вони робляться не з нормативним (читай: нормальним!) ухилом, а якимсь екстремальним. У такому випадку так, мама викотить візок чи супроводжуючий людини на візку виштовхає його, але сама така людина на візку – чи зможе піднятися? Швидше ні, або з гігантським зусиллям. У такому випадку це не зовсім рівноправне використання», – пояснює експерт.
Ольга Криворучко спеціально для Tvoemisto.tv проаналізувала, як у Львові дотримуються критеріїв універсального дизайну:
1. Рівноправне використання
У світі часто застосовуються ліфти і підйомники, навіть коли йдеться про висоту у 3 сходинки, але в нас такого немає: тут нічого дивного, для цього не закладаємо коштів, в бідній державі багато чого зручного чи нормального немає.
Для кращої орієнтації незрячих або слабозрячих людей є спеціальні позначки на тротуарі, в переходах, в метро – в нас також цього немає. Почали з’являтися таблички з написами шрифтом Брайгеля – це добре, але теж питання, чи людина взагалі знайде цю табличку, якщо немає ніяких орієнтаційних знаків на землі.
2. Гнучкість у використанні
(коли одним і тим же пристроєм, ідеєю, рішенням всі могли б користуватися однаково легко).
Думаю, це перш за все в технологіях і приладах має бути. Також в Україні цього немає, або я цього не бачила.
3. Просте та інтуїтивне використання
У нас навіть зрячій людині важко зорієнтуватися, куди потрібно йти чи їхати. Як тут зорієнтуватися незрячому, чи іноземцю без знання кирилиці? Я думаю, в нас на це взагалі ніхто не звертає уваги, якась візуальна комунікація, чи зрозумілий дизайн (а не дизайн-самопоказуха) в Україні не на часі, ми все ще на стадії розвитку заявити про себе, а не робити логічні, зручні і корисні речі, не прагнучи виявити свій стиль.
Думаю, мала б бути запроваджена річна практика за кордоном, мінімум один семестр за обміном в іншому виші для студентів тих професій, що пов’язані з конструюванням ужиткових речей, також архітектури чи проектуванням простору, міського транспорту. Але в такі речі наша освіта не інвестує, це теж наразі не потрібно в Україні…
4. Ефективне сприйняття інформації
Це до теми орієнтування людини без знання кирилиці в нашому місті – однозначно складно. Є таке поняття, як інформаційність простору: варто задуматися, що зчитує людина, коли ходить нашим містом? Якийсь безлад, безглуздя, шум і гам, природну дифузію, а не управління процесами, що відбуваються в місті, не логічність, не зрозумілість і не безумовну ясність. Щоб нормально почуватися в нашому місті, треба бути українцем із відповідним соціальним і культурним підґрунтям, або мандрівником-фанатом дикості.
Хоча є й позитивні моменти: таблиці з двомовною інформацією на будівлях про визначних осіб, що тут мешкали – дуже гарно й інформативно – це і є той шар, який ми зчитуємо додатково, не безумовне спостерігання міста, а ще якийсь бонус. Ще могли б бути туристичні маршрути якимось чином протрасовані, наголошені в місті – місто могло би розповідати про себе саме, могло би саме допомагати орієнтуватися, а не змушувати запитувати в перехожих (хоча теж деколи корисно поспілкуватися з аборигенами).
У Львові, що багатий на давню історію, де купа пам’яток, бракує демонстрації цього всього: відкривання руїн, трасування на тротуарах чи площах давніх мурів чи стін давніх споруд, бракує скульптурних макетів старого міста, чи якоїсь неіснуючої вже церкви, які би можна було буквально промацати – дітям, чи незрячим, щоб відчувати давні міські структури. Львів стає якийсь не пам’ятковий, здається, що всі цікаві дослідження проводилися востаннє в радянські, явно не проукраїнські часи. Не кажучи вже про демонстрації цього всього пласту. Місто стає дуже буквальне – що є, те і бачимо, ніяких додаткових нашарувань значень.
5. Право на помилку
Це найбільше асоціюється з таким: якщо не там повернув, або не туди перейшов дорогу, то назад повернутися важко. А мала б бути поліваріантність – додаткові можливості, шляхи. Потрібно більше піших переходів, більше думати під час проектування про те, як цей простір використовуватимуть люди (на автомобілях теж – у них же люди, хоч ми часто думаємо, що це просто авто їздять).
6. Малі зусилля
Для відповіді на це запитання треба зловити мамочку з візочком і спитати, чи легко їм пересуватися містом? А щоб було легко, треба майже все місто реконструювати з цієї позиції «легко».
7. Розмір і місце
Узагальнено, я би сказала, що в нашому місті немає проявів застосування універсального дизайну десь на 97%. В три відсотки потрапляють: 1) таблички в трамваях зі схемою руху – найбільший здобуток у Львові, перемога дизайну і здорового глузду над совковістю і бюрократією; 2) таблички на будівлях з розповідями про видатних мешканців: перемога гарного дизайну та інформативності над сірою буденністю, занедбаністю і зачуханістю Львова; 3) влаштування пандусів замість бордюрів на пішохідних переходах – хоч якийсь вияв турботи про тих мешканців, кому не так легко.
Джерело: http://tvoemisto.tv/
