Місто рівних можливостей - місто без бар'єрів
Чому Київ не пристосований для рівного доступу до публічних просторів, громадського транспорту, державних та приватних будівель усіх категорій громадян і як це можна змінити?
Бойові дії не лише призводять до великої кількості загиблих, але й мають за наслідок збільшення кількості людей з інвалідністю. У свою чергу, це актуалізує проблему доступності простору для всіх. Збройний конфлікт на Сході України незмінно ставить запитання: чи пристосовані наші міста для людей з обмеженою мобільністю?
“Мій дід провів останні роки свого життя в інвалідному візку у багатоквартирному будинку. Через надто вузький ліфт, через відсутність пандусу у під’їзді, він не міг не те що поїхати з бабусею в парк – у нього не було можливості хоча б іноді виїхати самостійно на вулицю. Таких людей до війни були десятки тисяч, а зараз до цієї цифри можна сміливо дописувати ще один нуль” - ділиться кореспондент ресурсу “Хмарочос” Тарас Кайдан.
Ставлення до людей з обмеженою мобільністю у нашій країні має свою історію. Вона починається у 1945 році із закінченням Другої світової війни. Тоді спеціальні загони міліції разом зі спецслужбами проводили нічні рейди в містах: вони шукали самотніх людей з порушеннями, травмами та хворобами на вулицях, збирали їх усіх разом і відсилали до “будинків інвалідів” чи просто таборів системи ГУЛАГ. Найвідоміший приклад – колишній Валаамський монастир неподалік від Санкт-Петербурга.
Це було централізоване рішення “згори” – у Радянському Союзі не може бути людей з фізичними порушеннями чи травмами, бо це ж найбільш здоровий народ на планеті. Оскільки твердження не збігалося з дійсністю, дійсність вирішили підкоригувати: людей з інвалідністю, героїв війни, забирали з вулиць міст та, фактично, знищували. В закритій державі, де не працювали закони про права людини, зробити це було легко.
Сьогодні таке фізичне “зрівняння” залишилося у минулому, проте люди з інвалідністю - все ще у багатьох випадках виключені з суспільства. Рішення - у зміні парадигми мислення на користь універсального дизайну. Універсальний дизайн - концепція, що передбачає проектування предметів, середовища, програм та послуг таким чином, щоб ними могли були користуватися всі. Одним із елементів концепції є безбар’єрність середовища, що означає доступність міського простору для всіх його жителів.
Як це працює?
Існують базові елементи, без яких безбар’єрне міське середовище неможливе.
Ліфти
Широкі ліфти для візків потрібні на кожній станції метро. А іноді і по два ліфти на станцію, якщо є підземний перехід. Бо якщо батьки з дитячим візком ще можуть спуститись за допомогою рампи, за умови що його коліщата підходять до ширини рейок, то на інвалідному візку без сторонньої допомоги це зробити неможливо. Також ліфти у багатоквартирних будинках, як правило, не пристосовані для в’їзду візків за шириною дверей.
Пандуси
Мабуть, основний елемент для переміщення містом. Пандуси мають бути під кутом нахилу не більше 8 градусів та з поручнями з обох боків. Це потрібно, щоб, наприклад, людина, що користується інвалідним візком, могла триматись за них, спускаючись та піднімаючись. Така інфраструктура має бути зроблена в житлових будинках, державних установах, банках, торгівельних центрах та супермаркетах – власне, скрізь.
Пішохідні зони і переходи
Бордюри на переходах мають бути знижені до одного рівня з проїжджою частиною. Як варіант, самі переходи можуть бути підвищені до одного рівня з бордюром – це ще й зменшуватиме швидкість автівок, які проїжджатимуть цією вулицею. Такі заходи дозволяють без перешкод долати проїжджу частину усім учасникам дорожнього руху, які використовують тротуар.
Тактильна плитка
Найважливіший елемент міської інфраструктури для людей з порушеннями зору. Плитка попереджає про східці, переходи, може слугувати маршрутом. Таким чином, люди з порушеннями зору можуть рухатися містом із більшою впевненістю.
Звукові сигнали
Може, ви чули клацання на деяких станціях метро? Ці прибори теж є елементом міської навігації. Такі самі мають стояти біля основних пішохідних переходів для безпеки руху людей з порушеннями зору, а також на всіх станціях метро та швидкісного трамваю.
Аудит доступності: Київ сьогодні
Для того, хто щодня пересувається Києвом пішки, велосипедом чи регулярно користується громадським транспортом, очевидно, що безбар’єрне фізичне середовище у нашому місті відсутнє як таке. Для маломобільних груп людей місто розірване на безліч шматків. Між цими шматками часто лежать перешкоди різної складності – сходи, бордюри, підземні чи надземні переходи, непристосований транспорт, вузькі двері та тротуари, відсутність пішохідних доріжок, навігації тощо.
Задоволення різноманітних потреби громадян щодня виявляються важкодоступними чи навіть недоступними. Найбільш показовими і видимими прикладами у Києві є непристосованість транспортної інфраструктури та погана доступність міського публічного простору для МГН. Так, дуже багато старих станцій неглибокого залягання (тобто з потенційною можливістю дообладнання ліфтами) виходять у довгі, темні підземні переходи, у переважній більшості без пандусів зі зручним кутом нахилу, і часто навіть без рамп (рейок) для візків та поручнів з обох боків. І батьки з дитячим візками, і люди з багажем скаржаться на неможливість нормально підняти візок такою рампою. Усі входи на станціях метро обладнані важкими скляними дверима, відкрити та утримати які важко або неможливо для дітей чи людей старшого віку, людям з дитячим візком. Згадайте, як боролися з такими дверима в дитинстві.
Такий елемент універсального дизайну простору як тактильна плитка, фактично, відсутній у метрополітені і повністю – у міському просторі; звукова сигналізація на входах-виходах вже кілька років впроваджується у Києві, але досі відсутня на значній кількості станцій. Деякі покращення спостерігаються у навігації на станціях (інформаційні стенди на платформах), але прочитати її може лише людина без порушень зору. У переходах метро навігація часто відсутня або неналежної якості, тактильної плитки немає. Входи на станції з поверхні не обладнані піктограмами для незрячих; та й зрячим іноді важко знайти вхід до метро у лабіринті з кіосків.
Оскільки в Києві вся мережа наземного громадського транспорту прив’язана до метро, погана доступність або навіть недоступність підземки для деяких користувачів є серйозною перешкодою для прокладання щоденних маршрутів. Власне, сам наземний транспорт у Києві також не можна назвати пристосованим і доступним для всіх, попри закупівлю лише сучасних низькопідлогових автобусів і тролейбусів. Для того, щоб людина, що користується візком, наприклад, могла зайти в тролейбус чи автобус, зупинкова платформа має бути піднята на висоту підлоги салону, а транспорт - зупинятися дуже щільно до цієї платформи. Така схема працює у відомій автобусній системі “Transmillenio” у Боготі. Для цього громадський транспорт повинен рухатися окремою смугою руху.
Через хаотичне незаконне паркування громадський транспорт у Києві часто взагалі не може під’їхати до зупинки, зупиняючись у другій смузі. Це звичайне явище для вузлових зупинок. Доступність і безбар’єрність міського простору суттєво знижується через інші проблеми – неврегульовану вуличну торгівлю і постійні порушення правил паркування. Трамвайна мережа в Києві не містить низькопідлогових вагонів взагалі, а швидкісна борщагівська лінія з її підземно-наземними переходами, ліфти в яких у більшості випадків не працюють, також не додають доступності цьому виду транспорту.
Київські вулиці, площі, парки, набережні, пляжі та інші публічні простори також важко назвати загальнодоступними. Навіть такий простий та обов’язковий елемент безбар’єрного простору, як заниження бордюру на пішохідному переході є не всюди. З пішохідними переходами в Києві ситуація мало не критична – нерегульовані переходи не мають відповідного освітлення вночі та контрастної розмітки. Встановлення звукових сигналів для незрячих носить вибірковий характер залежно від фінансування і бажання тих, хто має їх встановлювати. Тактильна розмітка, як зазначалося раніше, відсутня у Києві. Парадоксально – іноді бригади, що ремонтують переходи, занижують бордюр символічно, недостатньо для користувачів візком, мотивуючи це тим, що перепад потрібен для незрячих. Але ж цю проблему має вирішувати тактильна плитка і звукове сповіщення.
Фізична доступність є однією зі складових комфорту публічних просторів. Інші складові - рівномірна освітленість громадських місць у темну пору доби, достатня кількість лавок та інших вуличних меблів, відсутність парковки в пішохідних зонах, захищеність від вуличного руху і шуму. Щоб краще уявити, як це виглядає в Києві, згадайте Софійську чи Михайлівську площі: на них відсутні вуличні меблі, немає зелених насаджень для захисту від сонця, немає зупинок громадського транспорту в пішохідній доступності, зате є нелегальна парковка.
Як зробити місто комфортним для усіх: філософія універсального дизайну
Як зауважують експерти, універсальний дизайн - справа часу та зусиль влади і громадськості. Що громадські організації можуть зробити для поширення знань про універсальний дизайн, а також його запровадження, ГУРТ розпитав у експертів.
Вони виділили такі основні кроки:
- громадські організації мають працювати з відповідними органами влади і пояснювати їм необхідність запровадження ідей універсального дизайну;
- у межах певних проектів, громадські організації можуть самі створювати відповідні середовища - наприклад, на своїх робочих місцях. Цим самим, вони подаватимуть іншим роботодавцям гарний приклад, запрошуючи на роботу людей з обмеженою мобільністю і створюючи необхідні умови для праці для всіх;
- громадські організації можуть визначати відповідні критерії для проектування простору відповідно до принципів універсального дизайну і контролювати їх виконання;
- необхідно руйнувати стереотипи, пов'язані з МГН: доносити думку, що всі люди рівні і можуть та комфортне середовище.
Київ має проблеми у своїй доступності для різних груп людей. Проте поширення ідеї універсального дизайну поруч із активною громадською позицією здатні зробити будь-яке місто зручним для всіх.
У тексті використано матеріали з ресурсів:
http://gurt.org.ua/news/recent/22340/
Фото: wikipedia.org, norskform.no
